У Михайлівському театрі реанімували головний спектакль радянської епохи

Цивільна дружина Дмитриченко танцювала в улюбленому балеті Сталіна

Що потрапив в усі підручники з історії хореографії легендарний балет радянської епохи Полум’я Парижу виявився самою останньою балетною прем’єрою нинішнього театрального сезону. На сцені Михайлівського театру улюбленіший твір товариша Сталіна відтворив новий головний балетмейстер цього театру Михайло Мессерер. А зайняті в прем’єрі суцільно знаменитості: Іван Васильєв танцював цього разу з Оксаною Бондаревой – новоспеченою золотою лауреаткою недавнього московського конкурсу артистів балету. А в партії Актриси вийшла Анжеліна Воронцова – що покинула на початку місяця Великого в ранзі соліста і стала вмить примою Михайлівського театру учениця Миколи Цискаридзе і цивільна дружина танцівника Павла Дмитриченко, що перебуває під арештом.

Створений хореографом Василем Вайноненом і режисером Сергієм Радловим до 15-річчя Жовтневої революції, цей зразок революційного мистецтва уперше затвердив на сцені чоловічий героїчний танець і зробив революційний народ головним героєм ідеологічно витриманого твору. Але після більш ніж 80 років з дня прем’єри, від революційного блокбастера залишилися ріжки та ніжки. Олексій Ратманский, що відродив брендову назву у Великому рівно 5 років тому, уміло вплів те, що збереглося шматки у власний авторський текст, проте, зовсім змінив зміст: з революційної агітки зробив контрреволюційний балет. Михайло Мессерер, навпаки, замахнувся на максимально повну реконструкцію легендарного спектаклю. Тут немає ніяких вигадок і ніякої контрреволюції. Приблизно все так, як і було на прем’єрі в 32-му: неодмінна Марсельєза, ентузіазм революційно налагоджених мас з рушницями і вилами напереваги, ефектні батальні сцени(фехтувати артистів навчили чудово), узяття королівського палацу Тюильри і скидання монархії і масові народні гуляння по такому випадку.

З безлічі редакцій цього спектаклю Мессерер зупинився на останній – 47 року, саме її Вайнонен вважав найбільш вдалою, і саме вона запам’яталася самому Мессереру, що бачило цей спектакль на власні очі, коли він ще навчався в хореографічному училищі.

Все що збереглося до нашого часу увійшло до спектаклю, а художник В’ячеслав Окунев відмінно відтворив історичні декорації Володимира Дмитрієва. Цікаво, що у своїй реконструкції Мессерер спирався не лише на кінодокументи(епізод з штурмом палацу з двадцятихвилинного дайджеста цього балету знятого в 1953 році крутять публіці при зміні сцен 2-го акту), але і багато в чому на власні спогади. Зокрема на оповідання матері(Суламифь Мессерер) і дядька(Асаф Мессерер), знаменитих танцівників Великого, які були одними з перших виконавців головних ролей, коли спектакль переносився з Ленінграда на першу сцену країни. Якісь фрагменти відтворені точно: їх Мессерер розучував в молодості зі своїми учителями(наприклад, адажіо з прапором йому показували Раїса Стручкова і Олександр Лапаури). Інші(і таких фрагментів більшість), як і Ратманскому, хореографові довелося допридумувати самому. І тут потрібно відмітити – стилістику Вайнонена Мессерер зумів відтворити майстерно. Його вставки практично невідмітні від справжньої хореографії.

Достовірно відновив Мессерер у своєму спектаклі, наприклад, Марсельний танець, хвацько виконаний Філіпом і Жанною, а так само Овернский танець в сабо. Два па-де-де(Жанни і Філіпа і Актора і Актриси) і танець басків – тобто все те, мало що, що залишилося у балеті від справжньої хореографії, теж були виконані з блиском. Як і в радянській версії, вишукано і без вульгарної пародії на трагічно приречених Людовика XVI і Марію-Антуанету(цим грішить постановка Великого театру), поставлені палацові сцени. Хоча нісенітна кінцівка 1-го акту про роялістську змову, в результаті розкриття якого гине Актор, сильно програє тому, що придумав для свого спектаклю Ратманский. Та і в цілому філософський погляд Ратманского на революційні події природно куди осмисленней і глибше, ніж представлений в наївній полум’яній агітці сталінської епохи. До того ж стиснувши властиву драмбалету пантоміму, дія виявилася зведена до танцювального дивертисменту, тобто рівно до того, проти чого драмбалет, власне кажучи, і виступав.

Проте, роботу Мессерера, що фактично рятує балетні шедеври радянських років від незаслуженого забуття, слід назвати важливою і принциповою. Та і для розвитку трупи вона явно виявилася недаремною. Особливо гармонійним вийшов в спектаклі дует Діани Мирей(у цій партії особливо хороша Сабина Яппарова) і Антуана Мистраля(тут без сумніву лідирує Леонід Сарафанов, що всякий раз вражає фахівців своїми неперевершеними антраша і напрочуд культурними стопами). Виходила в партії Актриси також утікачка з Великого Анжеліна Воронцова, що прекрасно виглядала в іншому складі і в партії Жанни. Її партнер Іван Зайцев(Філіп) утілив на сцені образ революційного романтика і ідеаліста, чимось що нагадує трагічну фігуру того, що склав голову на гільйотині поета Андре Шенье. Хоча, пальму першості тут, по справедливості слід віддати все ж Івану Васильєву. У своїй коронній партії танцівник був чарівний: у публіки всякий раз перехоплювало дихання і зносило дах, коли Васильєв закручувався в повітрі штопором з небаченим числом оборотів або з відчайдушністю наярював винайдені їм самим запаморочливі стрибки, яким і назви-то ще ніхто не встиг придумати. З люттю фанатика артист кидався в героїчну стихію революційної боротьби роблячи потрійні(!) з де баски, очі його горіли, обертання були прекрасними, жести і пози значними, рухи відрізнялися небувалою потужністю, натиском і переконливістю. Накручувавши небувалі потрійні(!) фуете не відставала в революційному пориві від свого коханого і Жанна(Оксана Бондарева). Зрештою усі артисти з такою завзятістю впадали в революційний екстаз, і з такою люттю зображували праведний гнів трудового народу або розкладання правлячої верхівки, що здається основна мета відновлення – як можна достовірніше відтворити знамениту постановку сталінського ампіру – у загальних рисах виявилася все-таки досягнута.

Культурні події

Коментарі закриті.